Як територіальний суверен держава одноосібно вирішує всі питання, пов’язані з адміністративно-територіальним поділом, установленням національного правопорядку, визначенням правового режиму кожної частини своєї території. Тільки від держави залежить існування і діяльність будь-якого іноземного елемента в межах її території.

Сфери здійснення територіального верховенства держав визначаються за допомогою кордонів. Кордони встановлюють межі державної території. Своїм внутрішнім законодавством держава встановлює правовий режим у прикордонних місцевостях: порядок охорони державного кордону, його режими, регламентує умови в’їзду/виїзду, проживання у прикордонних зонах.

Відповідно до Конституції України та відповідних норм міжнародного права Автономна Республіка Крим є невід’ємною частиною України і однією з адміністративно-територіальних одиниць держави Україна.

 Отже, рішення Ради Федерації ФЗ РФ про застосування збройних сил на території незалежної суверенної держави суперечить нормам міжнародного права.

 Сучасне міжнародне право визнає правомірними лише ті територіальні зміни, які відбуваються на добровільній та рівноправній основі, у суворій відповідності з положеннями укладеного міжнародного договору, з урахуванням суверенної волі населення, національного складу, економічної спільності та історичних прав відповідних сторін.

   Територіальні зміни, що ґрунтуються на дотриманні права народів на самовизначення, необхідні для дійсного забезпечення цілісності їхніх національних територій.

   Плебісцит у сучасних міжнародних відносинах виступає в трьох якостях: 1) як правова основа територіальних змін; 2) як конкретний засіб реалізації на практиці принципу самовизначення народів і націй; 3) як демократичний засіб вирішення територіальних спорів.

   У першому випадку використання плебісциту базується на принципі національного суверенітету, який закріплює територіальне верховенство за народом та нацією.

   У другому випадку в основі плебісциту покладено принцип самовизначення народів і націй та, нарешті, у третьому випадку – принцип мирного розв’язання міжнародних спорів.

   Плебісцит – важливий засіб мирного вирішення територіальних спорів. Проте його застосування можливе лише після того, як сторони дійшли згоди про припинення військових дій, про перемир’я будь-яким з перерахованих у статті 33 Статуту ООН засобом. При вирішенні територіального спору використання плебісциту може мати місце лише у випадку згоди на нього обох сторін.

   У сучасному міжнародному праві застосовується ціла система засобів виявлення волі народів. Наприклад, референдум, резолюції масових громадських організацій, протести, опитування тощо.

   Питання, що виносяться на плебісцит і референдум, є дуже важливими для населення території, яка самовизначається. Вони стосуються національних, політичних, економічних інтересів населення.

 Оскільки плебісцит і референдум мають багато спільного, їх часто вживають в одному значенні. Незважаючи на велику подібність, ці поняття не можна ототожнювати. Вони являють собою два самостійних інститути права: плебісцит – міжнародного, референдум – державного.

   Своє юридичне закріплення плебісцит отримує головним чином у міжнародних договорах і резолюціях міжнародних організацій, а референдум – в конституціях держав та інших законодавчих актах. Плебісцит і референдум різняться, перш за все, за предметом голосування. Шляхом плебісциту здійснюється самовизначення народів і націй та їх територіальне врегулювання. При цьому слід враховувати, що міжнародною правосуб’єктністю у власному значенні цього слова можуть володіти (і володіють) не всі, а лише обмежена кількість націй – нації, які не оформлені в держави, але прагнуть до їх створення відповідно до міжнародного права.

Предмет референдуму становлять важливі питання державного життя: встановлення форм державного устрою, обрання глави держави, визначення форми правління, прийняття конституції, внесення до неї змін та доповнень.

 Водночас, дії російської сторони слід кваліфікувати як акт анексії – насильницького набуття певної території.

Ще напередодні Другої світової війни була запропонована так звана доктрина Стімсона щодо невизнання змін території, які відбулись на основі застосування насильства, що суперечить вимогам міжнародного права до такого роду дій. Подібний підхід міститься в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй, від 24 жовтня 1970 року.

Водночас, відповідно до Статуту ООН (пункт 4 статті 2), насильницька зміна територій є нікчемною і не має правових наслідків. Крім того, такі дії слід вважати спробою розпочати військовий конфлікт, який є порушенням міжнародного права, оскільки воно забороняє застосування сили або погрози силою (крім випадків самооборони) і зобов’язує держави вирішувати всі спори мирними засобами.

Посольство України в КНР